Діло було в Миргороді… В ефірі одного з провідних українських каналів іде гламурний серіал про сучасне життя і в сучасному форматі, основна дія якого відбувається в Україні. Герої говорять суржиком, розплачуються гривнями, розповідають анекдоти про українців та росіян. А більшість із них уже не хоче підкорювати російську столицю і робити там кар’єру. Молоді люди, зайняті в серіалі на перших та других ролях, одягаються за останньою модою, красиві, вміють стежити за собою. Чим не приклад для наслідування? Поки професійні патріоти ламають списи, як нам в Україні знайти сучасний формат для масової культури, наповнити його українським контетом і довести тим самим, що українцям в Україні жити і працювати добре, за них це зробили компанія «Амедіа Україна», яка є частиною потужного російського виробника телефільмів ЗАТ «Амедіа», та колумбійська компанія RCN. Саме за колумбійським форматом «Протилежності притягуються» україно-російський виробник серіалів на замовлення каналу «1+1» зняв багатосерійну мелодраматичну історію «Сила тяжіння» («Сила притяжения», режисер Олег Доска-Шеремет). Зйомки розпочалися наприкінці 2007 року, а перші серії були показані в середині березня 2008-го, майже одночасно з завершенням зйомок усіх серій стрічки. У тому, що «Сила тяжіння» чомусь обділена пильною увагою тих, хто любить нарікати на відсутність України в українському телевізорі, немає насправді нічого дивного. Хоча, здавалося б, повинно бути навпаки: серіал має всі шанси бути в центрі уваги медіа. Приваблює «зірковий склад» - на рівних із популярними російськими акторами Борисом Щербаковим та Іриною Купченко тут грають «наше все» Богдан Ступка, «наше взагалі все» Руслана Писанка, помітний навіть у малозначущих епізодах Володимир Горянський. А «родзинкою» серіалу є участь у ньому в якості актрис співачки, екс-«Віа Гри» Анни Сєдакової та екс-телеведучої Катерини Виноградової (в якості актриси її можна було так само побачити в фільмі Олександра Шапіро «HappyPeople»). Ще один, можна сказати, пікантний момент – головну роль дівчини з українського Миргорода Оксани Сороки грає студентка московського ВДІКу Олена Глазкова, а головну роль директора київської філії російської кондитерської фабрики «Солодке життя», московського хлопця з аристократичної родини Олега Сухова – випускник Дніпропетровського театрального училища Юрій Батурин. Бачте, як усе перемішалося в нашому домі – вже цікаво. Тим не менше, про відсутність української складової в українському телепродукті все одно кричать, погрожуючи час від часу різними штрафними санкціями. Невже крикуни мають міцні голоси, натомість – зовсім сліпі? Чи ледацюги, які критикують телевізор, не вмикаючи його, а використовуючи його замість табуретки, подібно до героя Челентано в комедії «Приборкання непокірного»? Не сказав би: порушення у праймі, постпраймі та нічному ефірі вони старанно вишукують і добре бачать. Між іншим, 17.25 – час, коли в ефірі «плюсів» демонструється «Сила тяжіння», - не найгірший. Не прайм, звісно, але повноцінний предпрайм. Цільова аудиторія таких серіалів займає місця перед телевізорами і споживає звичний та улюблений продукт. І навіть сліпий помітить, а швидше – відчує на слух перевтілення поп-співачки Сєдакової в характерну комедійну актрису. Проблема тих, кого ваш автор називає крикунами, в іншому: вони не дивляться, не думають, не аналізують, а насамперед слухають. І роблять висновки на основі того, що чують. Вірніше, на підставі того, чого не чують. А не чують вони в українському серіалі зі Ступкою та Писанкою української мови. Для них важливіше, що Ступка і Писанка часто знімаються в Росії російською мовою за високі гонорари, що дає націонал-патріотам підстави говорити про зраду українськими митцями національних інтересів. Тому вирок остаточний – знову в ефірі одного з провідних українських каналів з`являється продукт, зроблений мовою чужої держави. Про те, що в кабельних мережах можна знайти канали з англійською, французькою, польською, навіть китайською мовами мовлення, нікого чомусь не зачіпає. Хоча фільми та серіали, які там можна зустріти, розповідають незрозумілими нам мовами про чуже життя. Тоді як у «Силі тяжіння» чи не вперше після телефільму «Украдене щастя», знятого, між іншим, на замовлення тих же «плюсів», розповідають громадянам України (нехай і російською мовою з вкрапленнями українізмів, характерних не лише для нашої провінції, а й для київських вулиць та офісів), про життя сучасної України. Цієї обставини помічати чомусь ніхто не хоче. Між тим український контент сьогодні, як на мене, набагато важливіший для вітчизняного виробника телевізійного та прокатного кіно, ніж або дуже погана, або неактуальна для сприйняття старосвітська українська мова персонажів. Бо російське кіно, в тому числі – телевізійне, розвивається шаленими темпами не лише тому, що у російського виробника грошей більше, а продюсери там розумніші і знають щось більше за наших співвітчизників. Насамперед російські виробники зрозуміли у істину, яка забулася в «лихі 90-ті» і яку, зокрема, нагадували нам, студентам факультету журналістики, викладачі радянського гарту. А саме: люди починають цікавитися чужим лише в тому випадку, коли їм перестають розповідати про своє. Тому, до речі, районні газети в окремих містечках за часів Української РСР мали трошки менші тиражі, ніж республіканські, зате вплив на громадську свідомість мали натомість набагато більший. Через те, між іншим, ми ще досі називаємо «нашим» усе кіно, зроблене в СРСР, хоча про нас, про населення України, «Мосфільм», студія ім. Горького та «Ленфільм» знімали дуже мало. «Сила тяжіння» - про нас. Оксана Сорока, втративши в миргородському санаторії роботу масовика-затійника, не бачить у рідному місті перспектив для подальшого зростання. Тому їде підкорювати Київ, де найбільш перспективною є робота на спільному підприємстві, з іноземним капіталом. Так миргородська простушка знайомиться з московським снобом Олегом Суховим, якого саме в цей час призначають керівником київського офісу кондитерської фірми «Солодке життя». В нього є сувора мама з аристократичними манерами і наречена-дизайнер у шовковій дорогій білизні. І хоча паралельно розвивається кілька сюжетних ліній, досвідчений глядач розуміє: Оксана і Олег і є тими протилежностями, які в фіналі мусять притягнутися. І українська провінціалка, яка мріє якщо не про Москву, так точно про Київ – наші реалії. Через величезну кількість деталей, котрі характеризують саме українське життя, виникає підозра, що з показом цього серіалу в Росії можуть виникнути проблеми. Зникають же в російських магазинах із продажу грузинські вина та ризькі шпроти… Росіяни, як я вже зазначав, люблять дивитися про себе. Тому невідомо, як вони сприймуть, що букет квітів у Миргороді коштує 50 гривень, а коробка цукерок – аж 100 (кавалер Оксани, купуючи солодощі, дає купюру з молодим Шевченком і не бере здачі). Гривні – не російська валюта. А Київ, за який потай і явно хоче зачепитися мало не кожна приваблива українка модельної зовнішності – не російська столиця. Між тим на перебивках майорять зосім не безіменні «просто вулиці просто міста», а центральні вулиці Києва, в тому числі – Майдан Незалежності. Невже серіал для показу в Росії будуть адаптувати, називаючи Київ Петербургом? Якщо ні, то це може бути ще одним свідченням того, що чутки про тотальне зросійщення українського телевізійного ефіру надто перебільшені. Просто поки наша внутрішня, я сказав би – бюрократично-чиновницька проблема - визначення критеріїв українського національного продукту. Тоді як у виробників, як ми бачимо на прикладі «Сили тяжіння», таких проблем не виникає. Хіба що в них можуть бути проблеми з географією: від Києва до Миргорода за 2 години, як це задекларовано в серіалі, так запросто не доїдеш. Тільки до Пирятина… Андрій Кокотюха.
|